Релігійна Громада Прогресивного Іудаїзму м.Тульчин

Масовий виїзд євреїв за кордон пояснюється ще живою пам’яттю про існуванням проблеми дискримінації євреїв у Радянському Союзі —і це стосується не лише  сталінських кампаній антисемітизму другої половини 1940-х – початку 1950-х рр. або ж епохи «застою» 60–80-х рр. ХХ ст. (переслідування дисидентів і боротьба євреїв за право на еміграцію) але й підживленням антиєврейських настроїв в суспільстві в „хрущовський“ та „брежнівський“ періоди. В хрущовські часи єврейське питання в СРСР так чи інакше незмінно пов’язувалося із відносинами радянської держави з Ізраїлем. Особливо це стосується перших років хрущовської «відлиги»; в подальшому взаємозв’язок був присутній головним чином через гучні зовнішньополітичні події, в яких мала місце «єврейська складова», як-то польська і угорська кризи, а також Синайська кампанія (вторгнення англо-франко-ізраїльських військ до Єгипту) восени 1956 р. З кінця 1950-х рр. та в подальшому, після активізації Тель-Авівом підтримки міжнародного співтовариства в питанні переслідування євреїв у Радянському Союзі (особливо щодо права на еміграцію), юдейська тематика стала для Кремля фактором вічного роздратування у двосторонньому діалозі із Заходом. Ще в період «справи лікарів» в Україні широко розгорнулася антисемітська агітація в лікувальних установах і транспорті; у громадських місцях з’являлися юдофобські написи й поширювалися листівки погромного змісту; єврейських дітей били в школах. У партійні органи України і Міністерство державної безпеки посипалися неправдиві анонімні доноси про групи «Вільний Ізраїль», «підпільну антирадянську сіоністську організацію» в Харківському автодорожньому інституті, «єврейський університет» в Корсунь-Шевченківському тощо. До кінця січня 1953 р. були звільнені всі євреї, які працювали в установах лікувально-санітарного управління Міністерства охорони здоров’я УРСР, і деякі професори Київського медінституту; в багатьох місцях євреї, особливо медики, піддавалися цькуванню.

У липні 1953 р. були відновлені дипломатичні відносини з Державою Ізраїль, (розірвані в лютому того ж року). У радянських євреїв, таким чином, знову з’явилася можливість спілкування з ізраїльськими дипломатами. Влада, незважаючи на загальне пом’якшення політичного клімату в країні, продовжувала з підозрою ставитися до євреїв, розглядаючи їх після створення Ізраїлю як потенційних зрадників та ідеологічно ненадійних громадян. Масовий ентузіазм, проявлений євреями при створенні цієї держави, ніколи не був забутий радянською владою.

Євреїв, хоча і з обмеженнями, але все ж брали до престижних вишів. Однак їх практично не залишилося в керівництві важливих установ. Останній єврей, який дійсно реально впливав на формування політики країни – легендарний Л. Каганович – був зміщений з усіх посад у 1957 р. після викриття т. зв. «антипартійної групи».

Проте, духовний опір режиму тривав, а на Західній Україні навіть робилися спроби відтворити нелегальну мережу єврейської освіти: в Ужгороді, в селі Середнє Водяне Рахівського району Закарпатської області та в інших місцях органами державної безпеки були виявлені таємні хедери. Викладати приватно іврит і навіть ідиш не дозволяли; єврейські діти відвідували тільки українські та російські школи (останні вважалися більш престижними).

Крім закриття синагог, 1959 р. в СРСР стали практикувати обмеження на випічку маци. Була заарештована група євреїв, що виготовляла мацу. У 1961 р. виробництво маци в пекарнях при громадах було заборонено всюди (в тому числі в УРСР), за винятком Москви, Ленінграда, Середньої Азії та Закавказзя.

У березні 1962 року ЦК КПРС дав вказівку про повну ліквідацію виробництва маци. У 1963 р. закрита пекарня в Києві, але в Україні активізувалося підпільне виробництво цього продукту; також зростали посилки із США та Ізраїлю. Однак посилки з мацою з-за кордону часто поверталися владою назад. Одночасно влада перешкоджала відправленню маци, а також інших релігійних продуктів та предметів з-за кордону до СРСР. У 1964 р 20 т. маци, надісланої з США, було затримано на радянській митниці. У пресі з’явилися статті, в тому числі написані євреями, про те, що посилки в Радянський Союз предметів єврейського релігійного культу і маци з-за кордону є формою ідеологічної диверсії.

В кінці 1950-х – на початку 1960-х рр. була проведена кампанія по закриттю єврейських кладовищ. Кампанія відбувалася в Києві, Рівному та інших містах.

Таким чином, всі ці дії влади об’єктивно сприяли асиміляції радянських євреїв, оскільки відволікання євреїв від іудаїзму було потужним асиміляційним фактором.

Антисемітська кампанія хрущовського періоду, крім закриття синагог і кладовищ, привела до ще двох явищ, які явно не враховувалися її ініціаторами: прихованого протесту з боку відомих представників інтелігенції та стихійного протесту з боку самих євреїв, що вилилося у створення цілого ряду підпільних гуртків і груп, у відродження підпільного вивчення мови іврит.

Поштовх до єврейського національного відродження в СРСР дав VI Міжнародний фестиваль молоді і студентів, який тривав з 28 липня по 11 серпня 1957 р. у Москві. У період фестивалю радянські євреї вперше змогли відкрито зустрітися з членами ізраїльської делегації, які, на відміну від ізраїльських дипломатів, відкрито і вільно йшли на контакт з ними. Багато з них спеціально увійшли до складу делегації, щоб зустрітися з радянськими євреями. Однак радянська влада не пробачила своїм громадянам несанкціонованих контактів з іноземцями, тим більше з громадянами Ізраїлю. За контакти з ізраїльською делегацією і з членами ізраїльського посольства, за поширення матеріалів про Ізраїль поплатилися свободою сотні євреїв, тисячи — зазнали переслідувань. Під час самих урочистостей радянська міліція не втручалася. Але потім радянські євреї дорого поплатилися за вибух проізраїльських почуттів. Як тільки роз’їхалися іноземні делегації, тисячі учасників проізраїльських демонстрацій були під різними приводами зняті зі служби; багато з них було заарештовано і заслано. Близько 120 таких засланих спрямували на терміни від 15 до 17 років до Воркути.

З іншого боку, в хрущовський період євреї опинилися у певному культурному вакуумі. Це характеризувалося знищенням традиційної ідишської цивілізації в період Голокосту, а також розгромом єврейських культурних установ в 1952–1953 рр. Фізичне знищення провідних єврейських письменників, акторів, пов’язаних з ЄАК, було справді невиправною втратою. До цього варто додати відсутність єврейських навчальних закладів, як нижчої, так і вищої ланки.

Ситуація погіршувалася ще й тим, що основна маса єврейського населення УРСР після війни була представлена жителями внутрішніх районів країни. Ці люди в більшості своїй порвали з єврейською громадою, отримали загальну освіту і ввібрали в себе радянсько-російську культуру. Це були вже зовсім інші євреї, ніж до революції 1917 р.

З розпадом СРСР в країнах постралдянського простору, в тому числі й в Україні,  з’явилися ознаки відродження єврейського культурного та релігійного життя.

Зокрема, у квітні – серпні 1991 року в Тульчині видавалася єврейська газета. У 1994 р. там проживало близько 500 євреїв (близько 2.5% населення). У 2012 р єврейська громада Тульчина налічувала близько 150 осіб. У місті діяли ортодоксальна і реформістська громади.