Релігійна більшість і релігійна меншість в українському контексті: принципи міжконфесійних відносин

Релігійні меншини (РМ) України здавна є елементом її релігійного ландшафту, фактором духовного життя, суб’єктом міжрелігійних, навіть державно‑церковних відносин, об’єктом постійної уваги з боку мас‑медіа. Навколо РМ йдуть багаторічні дискусії про те, чи сприяють РМ національному поступові України, наскільки цінності, які проповідуються ними, сприяють розбудові української держави і формуванню національної свідомості.

Для Церкви Христової як релігії більшості немаловажним є питання взаємин з релігіями меншості: як ставитися, наприклад, до іудаїзму чи ісламу, послідовники яких кількісно точно не складають конкуренції християнським церквам; як сприймати кришнаїтів, що вважають себе автохтонами на наших теренах від ведичної доби; що робити з малочисельними християнськими відгалуженнями, які не входять ні до УПІЦ, ПЦУ чи УГКЦ? Як реагувати на плюралізацію релігійного життя України, яка, з одного боку є ознакою свободи совісті, свідчить про повагу до прав людини, а з іншого може розглядатися як загроза для єдності країни, для згуртованості українського суспільства. Саме тому українські інтелектуали всерйоз задумалися над тим, як «зшити країну», як досягнути єдності та порозуміння її народу. Пропонуються різноманітні програми такого згуртування, розробляються стратегії миробудування і порозуміння на основі акумуляції всіх можливих сил. Особливі надії покладаються на релігію, де миротворчі ідеї притаманні самій природі релігійних явищ. Українське суспільство сподівається отримати адекватну відповідь саме від Церкви більшості, від християнських конфесій, від Православ’я, яке вважається домінуючою релігією українського народу.

Непрості процеси національної ідентифікації українського народу, які завершилися отриманням Томосу на автокефальність ПЦУ, поставили запитання про роль і місце традиційних церков чи церков більшості в цих процесах. Але ж ті самі виклики постали і перед релігіями меншостей або релігійних меншин: чи зберегти свій традиційний, ще з часів імперій (російської та радянської) статус чужих, другосортних, відокремлених від загалу спільнот інородців та іновірців, чи включитися в нові ідентифікаційні процеси з метою розбудови спільного українського світу.

Є сенс з’ясувати, яким чином співвідносяться конфесії РМ з культурно-бутійним локусом «Український світ», як вчення і практика РМ вписується в розбудову «українського ціннісно-смислового універсуму, український історіографічний дискурс, чи сформульовані вони українською мовою та висловлені українською культурою світоглядних систем координат, у яких визначається сучасний український громадянин та держава Україна» [1]. На думку авторів згаданої статті, «різні церкви та релігійні інституції, наявні в сучасній Україні, мали б самовизначатись в координатах «Українського світу». Однак деякі церкви та релігійні інституції співвідносять себе швидше з іншими культурно-бутійними, історично-суспільними локусами. Відповідно таке самовизначення в інших координатах призводить до того, що ці церковні інституції оцінюють сучасні події та й саму державу Україна крізь оптику інших світоглядних вимірів та поводять себе як представники (агенти впливу всередині України) інших локацій…».

До таких проблемних релігійних організацій в Україні належать і РМ, аналіз соціальних концепцій та практичну діяльність яких треба почати з базових визначень РМ.

Під меншиною в світовій науці та міжнародному праві розуміють меншу за чисельністю групу людей (у порівнянні з рештою населення держави), «яка не займає панівного становища і члени якої – громадяни цієї держави – володіють з етнічної, релігійної чи мовної точки зору характеристиками, що відрізняються від характеристик іншої частини населення, і виявляють, навіть якщо і опосередковано, почуття солідарності з метою збереження своєї культури, своїх традицій, релігій або мови» [2]. Різноманітними міжнародними документами визначається не лише поняття “меншини”, а й окреслюється їх права, засуджується будь-яка дискримінація кількісно невеликих і якісно відмінних груп громадян держави, які не мають в ній домінантного статусу і за своїми характеристиками вирізняються від більшості населення, а тому вимушені об’єднуватися для захисту своїх прав і досягнення рівності з титульним етносом, пануючою мовою і поширеною релігією.

Виходячи із загального розуміння меншини, релігійну меншину можна визначити як об’єднання віруючих певної конфесійної зорієнтованості, яке в тій чи іншій країні або її регіоні, а то й у світі загалом має незначну поширеність і включає невелику кількість своїх послідовників, співіснуючи при цьому із глобальними релігійними системами і відчуваючи в своєму функціонуванні часто (прямо чи опосередковано) в тій чи іншій формі негативну реакцію з їх боку [3].

До релігійних меншин ми відносимо релігійні течії, які репрезентовані обмеженою кількістю своїх послідовників й складаються лише з декількох громад, що не мають всеукраїнського управлінського центру, а інституалізація яких часто носить перехідний або принципово не церковний характер. Тому релігійною меншиною в Україні може вважатися об’єднання послідовників будь-якої релігії (національної чи навіть світової), які за своєю чисельністю складають дуже незначну частину серед мешканців нашої країни і мають обмежений ареал поширення. Серед останніх, посилаючись на даний в «Історії релігії України»[4] перелік, виокремимо наступні:

• релігії національних меншин, що проживають в Україні (іудаїзм, караїмське віросповідання, іслам, вірменська церква, релігійна віра ромів, німецькі та шведські лютерани тощо);
• так звані природні або автохтонні релігії, що зійшли з історичної арени українського релігійного життя, але нині відроджуються, зокрема язичництво;
• історично традиційні для України релігійні спільноти старообрядців, молокан, а також деяких протестантських конфесій, зокрема реформаторської церкви тощо;
• нові для України релігійні течії; нетрадиційні релігійні новоутворення: неохристиянські рухи, релігії орієнталістського напряму, езотеричні об’єднання, синтетичні неорелігії, саєнтологічні рухи;
• відносно малочисельні християнські церкви, що свідомо не увійшли до існуючих союзів (як правило протестантського напрямку);
• так звані регіональні релігійні меншини домінуючих традиційних в Україні конфесій (наприклад, общини ПЦУ (колишніх УАПЦ і УПЦ КП), УГКЦ, РКЦ в Східних областях України);
• відгалуження від домінантних конфесій (підгірці, лефевристи, ковпаківці, автономна православна церква та ін.).

Для кожної країни перелік РМ унікальний. Крім того він може змінюватися через міграцію населення різних національностей, в силу нетолерантного ставлення з боку релігійної більшості або навіть переслідувань з боку тоталітарних держав.

Який статус мають РМ в Україні нині? Як вони включені в її суспільне життя, які відносини із державою та домінуючими релігіями?

Виходячи із статистичних даних, немає підстав ані перебільшувати, ані применшувати значення РМ в житті українського народу. Серед загальної кількості віруючих доля прихильників РМ складає не більше 1,5% [5]. Близькими є статистичні показники і щодо кількості релігійних організацій РМ – до 5 відсотків [6]. За оцінками експертів, абсолютна кількість послідовників РМ може зростати, але відносні показники будуть залишатися в межах до 10%.

Враховуючи історичність одних і нетрадиційність та молодість інших, по-різному оцінюється статус і роль РМ в розбудові демократичної України. Ті РМ, які здавна присутні на території України і сприймають себе історичною частиною релігійного ландшафту, вимушені переглядати роками і століттями сформовану модель відносин з українським суспільством, яка загалом була неконфліктна, хоч не дружелюбна до титульної нації, що приводило до певної капсуляції РМ в своїх етнорелігійних кордонах, що забезпечувало іноетнічним спільнотам виживання в ситуації імперської універсалізації, стирання національних ознак. Нині ситуація вимагає інших стратегій.

Перед прихильниками нових релігій, які також відносяться до РМ, стоять інші завдання: сформувати свою модель, бажано демократичну, взаємин із новою Україною. Не маючи досвіду спілкування з українським світом, РМ цього типу занадто активні в сповідуванні того чи іншого вчення, сповнені надмірним бажанням поділитися зі всім світом результативністю своїх духовних пошуків у рамках якоїсь нової системи поглядів, агресивно налаштовані щодо тих, хто критикує їх, виступає проти їхньої діяльності тощо. Так званий синдром неофіта проявляється в надмірній екзальтації, в незвичних реакціях на події індивідуального й суспільного життя. Але з часом нинішні НРТ, долаючи “дитячі хвороби росту”, стають респектабільнішими та більш врівноваженими.

Розуміючи, що наявність РМ в українському соціумі має як позитиви, так і проблеми, частина з яких є реальними, але частина – уявними, будучи продуктом наших стереотипів, необізнаності, конфесійності, на що вже неодноразово наголошувалося[7], варто зосередитися на викликах, які стоять перед РМ.

На відміну від сусідніх країн, зокрема Росії, Білорусі, Польщі, Угорщини, де поширеною є політика заборон і огульної критики РМ, в Україні ця тенденція ніколи не панувала, хоча неодноразово намагалися ввести дискримінаційні заходи контролю над нетрадиційними релігіями. Ситуацію вдалося втримати, суспільство поступово, хоча і повільно усвідомлює, що саме РМ формують релігійну плюральність країни, а це є ознакою сучасної європейськості. Законодавчо закріплена рівність всіх релігійних організацій, в т.ч і РМ, є вихідним принципом для формування цивілізованих державно-конфесійних відносин та толерантних міжрелігійних стосунків. Але часто заявлені принципи, навіть закріплені в законодавстві, не виконуються при правозастосуванні, в реальному житті. Саме це породжує непорозуміння, навіть конфлікти між РМ і релігійною більшістю, приводить до несправедливих і невиправданих управлінських рішень з боку як центральних, так і місцевих органів влади.

Беручи до уваги достатньо складну ситуацію, в якій перебувають РМ в Україні і яка має шанс погіршуватися, бажано виходити з того, що РМ не постають якимось ексклюзивом для релігійного життя України, тому природно означити своє ставлення до них як до будь‑якого іншого типу релігійних організацій, які в пріоритетах державної політики займають не домінантне місце, які не є головною проблемою суспільства. РМ – це особливий, часто ситуативний сегмент нинішньої релігійної ситуації, державно‑церковних відносин, щодо якого держава демонструє рівноправну і законом визначену позицію: ніяких преференцій, але й ніяких дискримінацій чи переслідувань.

Незважаючи на збільшення кількості неофітів, появу все нових церков, РМ ніколи не охоплювали і загалом не здатні охопити духовним впливом більшу частину українців, які у своїй основній масі залишаються все таки поза конфесіями, ставляться до релігії індиферентно, не дивлячись на проповідницькі та організаційні зусилля як традиційних церков і релігій більшості, так і нових течій. Повній адаптації релігій меншостей до українських умов і перетворення їх на українське духовне явище заважають чимало факторів, серед яких домінуючими є інтрарелігійні або внутрішньоцерковні проблеми РМ, що відбивається на їх невизначеному і в цілому невизнаному статусі в українському суспільстві. В цілому українське суспільство й досі ставиться до РМ як нерідних. І хоча є певні успішні спроби організувати повноцінне релігійне життя РМ, вони дотепер є маргінальними і не зовсім вписаними в культурний контекст України (за виключенням деяких), почуваються чужими в цьому середовищі, важко сприймаючи українські реалії.

Досі відсутнє в українському суспільстві розуміння того, що РМ – це природні наслідки присутності іноетнічних спільнот або результат глобалізації світу. Між тим РМ сьогодні є потужними каналами зв’язку із країнами походження представників етнічних меншин, тобто українські ісламські чи іудейські громади виступають своєрідними дипломатичними інституціями, які використовуються для поширення впливу України на країни материнського походження, і навпаки – для впливу країн походження на Україну. Не секрет, що іудейські громади України мають найтісніші зв’язки з Ізраїлем, США, де найбільше проживає євреїв і де вони мають розвинену релігійну мережу. Так само і мусульмани України налагоджують зв’язки з мусульманськими країнами, в пріоритеті Туреччина, Саудівська Аравія, Емірати, Кувейт, Ліван, Іран тощо.

Віряни підтримують тісні контакти із своїми совірникам за кордоном, сприймаючи їх як можливість виїхати за межі України, на історичну батьківщину. Міграційні настрої серед них були надто високі, зокрема до РМ американського коріння. Багатьох прийняли спільноти мормонів і саєнтологів у США. Але з часом стало зрозуміло, що всі виїхати в зарубіжжя не зможуть, а тому потрібно пристосовуватися до життя в Україні. До цього закликали їх і лідери зарубіжних центрів РМ, в т.ч. і НРТ. Хоч багато неовірян так і живуть, перебуваючи в Україні як в еміграції, оскільки їхні сподівання на краще життя продовжують бути пов’язаними насамперед із країною походження їхнього релігійного руху. Все це накладає свій відбиток на взаємини між релігійною організацією, напрямом, деномінацією, об’єднанням і державою, суспільством, переважно історичними релігіями і церквами.

Надскладним виявилося для РМ відреагувати на процеси державного і національного відродження України, пов’язані із її національною ідентифікацією, цивілізаційним і політичним вибором. Неоднозначним виявилося ставлення до етнонаціонального сегменту суспільного життя. Більшість так і не включилися до національного відродження, з опаскою реагуючи на сплеск національної самосвідомості етнічних українців. Виховані в дусі пролетарського інтернаціоналізму, представники РМ загалом погодилися на адаптивне життя в межах СРСР, який прагнув всіх уніфікувати, жорстко регламентуючи дозвільні форми прояву етнічного і релігійного.

Щодо НРТ, то будучи позаетнічними, а інколи й антиетнічними, що не притаманно українській ментальності, в умовах відновленої актуалізації етнічного фактору в очах українців посилюватиметься чужість цього явища. Хоча позаетнічність НРТ також зазнає змін: все менше є таких нових рухів, які в ситуації національного відродження хотіли б набути репутації неукраїнського руху, маргіналізуватися, не вписавшись в місцевий контекст.

Щодо різних НРТ, то від самого початку вони не мали ніякої проукраїнської орієнтації. Скоріше навпаки. Саме НРТ виступили активними русифікаторами українців, які, якщо б захотіли пізнати нові істини в рідній мові, мали переходити на російську, бо ж і література, і відео, і проповідники були російськомовними. Російська мова традиційно панує в НРТ і в інших громадах РМ, бо саме ця мова була мовою міжетнічного спілкування в СРСР, слугувала додатковим фактором уніфікації.

І досі переважна маса джерел існує в російському перекладі, а зроблені українські переклади тривалий час просто стояли на полицях. І тільки зараз, коли українське суспільство нарешті явно сформувало запит на український кришнаїзм (зустрічі із студентами українських вузів, виступи на конференціях, в мас-медіа, прихід саме україномовних вірян, спілкування із українськими чиновниками із влади тощо), МТСК активно заявило про готовність існувати як міжнародне товариство, але в українських реаліях, а відтак і з українським колоритом. Хоча ніхто не контролює, якою мовою відбувається внутрірелігійне життя в громадах МТСК.

Через російськомовність богослужінь громади РМ постають дієвим чинником оросіянення своїх одновірців, засобом відторгнення їх від українського світу, хоча могли б виконувати іншу роль. Мова є важливим, хоча і не єдиним маркером у визначенні свого ставлення до націотворчих процесів. Ніхто і не очікував, що РМ, які за своєю природою є іноетнічними та іномовними, будуть будувати український світ, а тим більше по-українськи, в автентичних для українців формах. РМ фактично були виключені і українським суспільством, і традиційними церквами, і самими собою із державотворчих процесів. І тільки релігієзнавці весь час нагадували їм, що вони є частиною українського релігійного життя. Поступово формується нова ідентичність (українські іудеї, українські мусульмани, українські кришнаїти, українські буддисти, українські бахаї тощо), на основі взаємовпливів різних культур виникають синкретичні форми, що проявляється в одязі, у звичаях, в певній манері поводження, в структурі харчування тощо.

Інопоходження і невписаність в український контекст призвели до певної сектантизації та сепаратизації течій РМ. Останні виявилися безсилими відстоювати свої інтереси, бо не відчували себе частиною відродженої або новонародженої української культури. Так, наприклад, НРТ – це культура протесту, інакшості, опозиції до ідеологічної радянської культури чи традиційно релігійної (переважно православної), які вони не сприймали в силу усвідомлення своєї ексклюзивності, новітності, обраності, інтелектуальності. НРТ творили альтернативний життєвий світ, комфортний для себе, відмінний від наявного. Відокремившись від загальноукраїнських процесів, НРТ не помітили, що в традиційному релігійному світі теж відбуваються зміни, проходять модернізації.

Політика традиційних церков в їх ставленні до РМ, зокрема НРТ як до чужеродного і ворожого явища для України, неприйняття їх спільнот до представницьких міжконфесійних об’єднань, ігнорація в міжрелігійному спілкуванні, явна зневага, а навіть відраза як до чогось недосконалого, сприяла замкненості і замкнутості РМ, яка не дозволяла уявляти себе частиною українського соціуму. Так, жодна неорелігійна конфесія не входить до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних об’єднань, хоч деякі з них, зокрема МТСК чи бахаї, заявляли про своє бажання ввійти до неї якщо не членом, то хоч би спостерігачем. Нині бачимо входження їх до новоз’явленої Всеукраїнської Ради релігійних об’єднань.

Таке загалом некомпліментарне ставлення до РМ з боку українського суспільства, зокрема церков більшості, яке загрожує релігійній свободі і правам РМ, формує в останніх бути готовими до різних сценаріїв. Окремі країни вже демонструють ці протилежні моделі, які можна звести до двох (П.Бергер)[8]: відмовна (rejection) й пристосовницька (adaptation). Перша стратегія, що базована на неприйнятті, відкиданні цінностей сучасного секуляризованого світу, призведе до створення релігійної субкультури, інституалізованої чи неінституацізованої, але яка прагнитиме до інституалізації. РМ все більше орієнтуватимуться на практичну корисність й результативність. Тому вони мають бути дієвими і тотальними. Цим шляхом вже йдуть багато громад, які розвиваються в межах консервативних і фундаменталістських парадигм. Ці радикальні утворення через свою нечисельність не здатні будуть продемонструвати протест проти історичних релігій і конфесій, проти державної дискримінаційної щодо РМ політики. Хоча є поодинокі спроби відстояти свої інтереси та авторитет в судах через відповідні позови, де відповідачами постають мас-медійні засоби, окремі громадяни чи організації. Але переважна більшість РМ своє невдоволення зафіксує ігноруванням суспільства, ще більшою ізоляцією від нього, створенням закритих структур у рамках своїх релігійних об’єднань.

Друга стратегія – стратегія “пристосування до секулярності” – мала б забезпечити можливість РМ вижити в складних умовах сучасних суспільно‑релігійних і міжрелігійних відносин. Це стосуватиметься тих релігій, які відносно давно існують в Україні і мають певну підтримку, негласну симпатію або нейтральність щодо себе з боку суспільства та влади. Живий приклад – Товариство свідомості Кришни, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, бахаї, харизматичні спільноти тощо. Ця адаптативна стратегія буде активно використовуватися РМ доти, доки ця політика приноситиме користь таким релігіям. Саме тому РМ прагнуть налагодити і всяк підтримувати двох- і багатосторонні відносини з релігійною більшістю. Активно виходять на спілкування з молоддю, приймають студентів на екскурсію до своїх молитовних споруд. Вони відгукуються на спільні міжконфесійні і державні заходи (молитви, святкування дня незалежності, дні пам’яті, відкриття пам’ятників тощо). Вони зацікавлені в тому, щоб їх помітили, включили в перелік лояльних до України релігійних об’єднань, які прагнуть результативного співжиття з більшістю. Бо ж РМ втомились доводити свою світоглядну нешкідливість, соціальну корисність, навіть український патріотизм. Тому доля РМ залежатиме не від законів, які регулюють цю сферу суспільних відносин, а від тих, хто їх інтерпретуватиме і застосовуватиме на практиці, від орієнтацій носіїв громадської думки, від суб’єктивних преференцій лідерів держави, від політики керівників церков і релігійних організацій, на що впливає позиція звичайних віруючих, кліру, наукових і громадських інституцій як антисектантського, так й об’єктивно‑наукового спрямування.

Виокремлення двох стратегій функціонування РМ в Україні не означає, що не виникатимуть якісь інші моделі, зокрема й суспільно небезпечні, які враховуватимуть безліч обставин, зокрема ступінь загальної релігійності суспільства, характер державно‑конфесійних і міжконфесійних відносин, рівень релігійної свободи, тенденції внутрішнього розвитку самих релігій, зокрема нових, співвідношення “зрілої” і “незрілої” релігійності (Г.Оллпорт)[9], тісно пов’язаних з так званою дорослою чи дитячою релігійністю (не за віком, а за внутрішніми сутнісними характеристиками). Чим скоріше РМ здолають стадію “незрілої” і перейдуть до “зрілої” релігійності, тим ефективніше вони набуватимуть ознак терпимого, а може й співчутливого ставлення до інших релігій та їх носіїв, характеризуватимуться високою вимогливістю до свого віровчення і поведінки, соціальною відповідальністю і солідарністю.

Пророковане тотальне панування нової нетрадиційної релігійності на фоні постійних попереджувальних месседжей щодо небезпеки нетрадиційних і нових вірувань не відбулося, а останні, досягнувши свого кількісного піку в середині 90‑х рр. м.ст., з часом почали навіть спадати. Приток нових вірян до РМ дуже повільний, оскільки виявилося, що бути послідовником не пануючої релігії в Україні не так просто, незважаючи на всі законодавчі гарантії свободи совісті та віросповідань. І повального захоплення новими релігіями не сталося не тому, що активізувалися антисектантські організації в Україні чи українська держава відреагувала попереджувальними кроками на заклики ультраправославних патріотів. Основна причина повільності проникнення НРТ і зростання РМ в Україні в тому, що ці течії – генетично, ментально, культурно не укорінені в житті нашого народу. Вони й досі виступають як чужеродний феномен, який ґрунтується не на українській матриці, не на українських звичаях, не на українській мові. РМ часто несуть в собі інакшість, навіть чужість, яку не хочеться опановувати, з якою не виникає потреби навіть знайомитися. Скажімо, що може значити для українця витворювана еллінська чи римська релігії, претендуючі на реєстрацію саєнтологи чи муни, поширювана Богородична Церква чи Церква Божа? А в ситуації війни із Росією, яка є основним поставщиком цих рухів або їх транзитером через російську мову, а інколи і прямим замовником (секта догналітів), нові релігії сприймаються як носії ідеології агресивної держави, яка використовує їх для дестабілізації ситуації в Україні, до розхитування так важко складеного суспільного консенсусу, для обробки свідомості тих українців, які сумнівалися в істинності історичних релігій, а тепер задумались над праведністю шляху України до Європи, до демократії і свободи. За ці роки в українському суспільстві інтегральний індекс національної дистанційованості – показник толерантності – зростає[10], тобто неприйняття іншого та агресія щодо чужого збільшується.

Прагнення до стабільності, впізнаваного минулого і прогнозованого майбутнього надзвичайно зростає в ситуації війни і соціального неспокою. Хвиля активного експериментування в духовній сфері сходить нанівець, суспільство досить обережно ставиться навіть до незначних реформ у традиційних течіях і церквах. Все більше людей схиляється до традиційних форм релігійності, сприймаючи поодинокі зацікавлення новітніми формами релігійності як тимчасове і невизначальне явище. В ситуації екзистенційних максим між життям і смертю множинність думок, варіативність духовних пошуків втрачає свою актуальність. Суспільство саме відпрацьовує захисні механізми. При цьому тотальне заборонство з боку держави, церков більшості, якихось радикальних громадських об’єднань на існування інших релігій з такою знайомою “застережливістю” і широкомасштабною боротьбою із “зловредними явищами” тільки зміцнить РМ в бажанні протистояти монополізму однієї ідеології, однієї точки зору.

Життя вимагає широкого просвітництва, достовірного інформування, широкого розуміння того, що завжди існуватимуть інші релігії, що РМ супроводжуватимуть наше релігійне життя вічно, що нові релігійні явища завжди будуть обов’язковим елементом духовного розвитку людства. Вони свідчитимуть про вітальність релігії. Без сумніву, окремі релігійні напрями можуть зникати, трансформуватися, перероджуватися, з’єднуватися, утримуючи в собі потенційні можливості певних небезпек для культурної і духовної тожсамості народу і держави, серед яких треба навчитися розрізняти уявні і реальні загрози, щоб вчасно сформулювати адекватні відповіді на виклики епохи.

Події 2013-2014 рр. завершили епоху невизначеності, відтягування очікуваних відповідей РМ на історичні виклики. Це не просто зробити, особливо тим РМ, які мали давні історичні зв’язки з Росією, спільну радянську історію чи як частини загальносоюзних релігійних об’єднань, чи як складників духовного дисидентства. Але розбудовуючи нову Україну, потрібно акумулювати зусилля здорових сил, щоб згуртувати всіх – і більшість, і меншість, в т.ч. і релігійні.

[1] Горкуша О., Филипович Л. Концепт «Український світ» як когнітивний ідентифікатор життєвого простору сучасних українців (філософсько-релігієзнавчий аналіз) // Українське релігієзнавство. 2021. № 93.С. 14-15.

[2] Исследования о правах лиц, принадлежащих к этническим и языковым меншинствам. Нью-Йорк, 1979. С.109.

[3] Релігієзнавчий словник. К.: Четверта хвиля, 1996. С.275.

[4] Історія релігії в Україні: у 10-ти т. За ред. проф. А.Колодного. Релігійні меншини України. Т. 7. Київ, 2011. 600 с.; Історія релігії в Україні: у 10-ти т. За ред. проф. А.Колодного. Нові релігії України. Т .8. Київ, 2010. 828 с.

[5] Див.: Звіт про мережу релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2021 р https://dess.gov.ua/statistics-2020/

[6] Пораховано за: Звіт про мережу релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2021 р.

[7] Филипович Л. Нові релігійні течії в українському соціумі: зміна стратегій // Українське релігієзнавство. 2009. №50. С.45-58; Fylypovych L. New Religious Movements in Ukraine: Real and Fictitious Threats // Pantheon. Journal for study of religions. Vol.5, No.7. Pardubice, 2010 45-52; Филипович Л. Природа релігійних меншин і правові проблеми їх буття в Україні // Релігійні меншини України. Т.7 // Історія релігії в Україні. В 10-ти томах. За ред. проф.А.Колодного. К.: Укр. Видавн.консорціум, 2011. С. 59-65; Филипович Л. Неорелігійні процеси в контексті світового релігійного розвитку // Українське релігієзнавство. К., 2012.  №61. С.91-104; Филипович Л. Нові релігійні течії в перспективі й урізноманітненні // Інституційні процеси конфесійного життя світу й України. Кол. монографія за ред. проф. А.Колодного. К.: УАР, 2015. С.304-334; Филипович Л. Нові релігійні течії: чинники сприяння чи протидії національній розбудові України? // Релігійна безпека/небезпека України. Збірник наукових праць і матеріалів. За ред. проф. А. Колодного. Київ: УАР, 2019. С. 184-192.

[8] Berger P. The Desecularization of the World: A Global Overview // The Desecularization of the World: Resurgent Religion and World Politics. Wm. B. Eerdmans Publishing, 1999. P.1-18.

[9] Див.: Allport G. W. The Individual and His Religion: A Psychological Interpretation. Oxford: Macmillan, 1950.

[10] Оцінка стану толерантності українського суспільства: ризики і можливості для формування національної єдності”. Аналітична записка НІСД // https://niss.gov.ua/doslidzhennya/nacionalna-bezpeka/ocinka-stanu-tolerantnosti-ukrainskogo-suspilstva-riziki-i