МАРІЯ БАРДИН
Координатор проєкту зі зв'язків з держслужбовцями
В сучасній Україні взаємовідносини між Державою і Церквою мають досить демократичний характер, де домінує сприятлива ситуація для вільного прояву релігійної позиції або її відсутності. Станом на 1 січня 2021 року в Україні нараховується більше 37 тисяч релігійних організацій, 95% яких відносяться до так званої релігійної більшості.
Першим законодавчим актом, що визначив нові підходи до взаємин держави та церкви і був спрямований на реальне забезпечення свободи совісті, став Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі – Закон України), ухвалений Верховною Радою України у квітні 1991 р. І держава, і релігійні організації (далі – РО) в своїй діяльності спираються на базовий закон.
В Україні ціла низка державних установ реалізовує державну політику у релігійній сфері. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 12.06.2019 № 503 «Про утворення Державної служби України з етнополітики та свободи совісті» та на підставі «Положення про Державну службу України з етнополітики та свободи совісті», затвердженого постановою КМУ від 21.08.2019 № 812 Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра культури та інформаційної політики і який реалізує державну політику у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин в Україні.
Серед основних завдань ДЕСС варто виокремити:
- реалізація державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин в Україні;
- внесення на розгляд Міністра культури та інформаційної політики пропозицій щодо формування державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин в Україні.
Відповідно до статті 29 Закону України: «Забезпечення виконання та додержання законодавства про свободу совісті, світогляду, віросповідання та релігійні організації здійснюють у межах компетенції центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері релігії, інші центральні органи виконавчої влади, органи прокуратури, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування». Таким чином, в обласних, міських, районних адміністраціях та ОТГ функціонують структурні підрозділи, які забезпечують реалізацію захисту прав віруючих.
За роки роботи головним спеціалістом та начальником відділу у справах релігій та національностей управління культури, національностей та релігій Київської обласної державної адміністрації (2015-2020 рр.) мала змогу в повній мірі оцінити взаємодію між державними структурами (різних рівнів) та релігійними організаціями. Хочеться відзначити загалом лояльні відносини РО і державних органів влади. Багато що залежить від особистих відносин представників влади і лідерів РО. Ускладнює процеси взаємодії відсутність фінансування для налагодження комунікації, співпраці та реалізації спільних проєктів між Державою та Церквою. Це пояснюється їх відокремленістю відповідно до статті 35 Конституції України «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова». Тим не менше, державні установи активно виступають платформою в міжрелігійній комунікації та співпраці з різними державними структурами. Очевидно, що взаємодія з релігійною більшістю є більш налагодженою, що можна пояснити кількома факторами:
- Розробленою внутрішньою структурою домінуючих церков, де часто функціонують окремі відділи з комунікації та налагодження взаємин з державними структурами;
- Вільним доступом до інформації та контактів;
- Зацікавленістю обох сторін до взаємодії (як Держави так і Церкви) тощо.
В свою чергу, представники релігійної меншості не завжди відкриті до співпраці з державними органами влади, оскільки не вбачають в цьому доцільності. Хоч, справедливості заради, варто підкреслити, що не всі державні структури попри постулати – готові до спілкування. Складно узагальнювати, адже в силу поліконфесійності України, різноманіття релігійної ситуації та регіональних особливостей можна впевнено стверджувати, що в кожній області державно-конфесійні відносини функціонують по-різному як і домінування тієї чи іншої релігії. Відповідно до інформаційних матеріалів «Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян України: тенденції 2000-2020рр»: конфесійне (віросповідне) самовизначення має виразну регіональну специфіку. Найбільше число православних є характерним для Центрального регіону (у 2020р. – 70%), Півдня (65%) і Сходу (65%), тоді як на Заході їх частка становить лише 46%; натомість, значна частина жителів Заходу відносять себе до греко-католицизму (у 2020р. – 38%). Якраз реалізація проєкту «Релігійні меншини України та державно-конфесійні відносини» має на меті представити релігійні меншини в житті України, роблячи їх видимими учасниками демократизації суспільства. Також рекомендації, за результатами соціологічного опитування будуть корисними для державних службовців різних рівнів, адже отримана інформація зможе бути використана в практичній площині.
Наостанок, варто виокремити проблемні моменти в налагодженні державно-конфесійних взаємин з релігійною меншістю:
- Відсутність інформації про діяльність релігійних громад (за вийнятком статутної інформації та внесених даних в ЄДР) та актуальних контактних даних ;
- Недовіра до державних органів влади в силу низки причин;
- Малочисельність прихожан релігійних громад, що значно впливає на діяльність;
- Відсутність релігійних центрів, чіткої ієрархії тощо.
Учасники проєкту «Релігійні меншини України та державно-конфесійні відносини» переконані, що спільними зусиллями науковців, експертів, державних службовців та релігійних лідерів вдасться подолати вищезазначені проблемні питання.