Сучасний інфопростір не надто рясніє інформацією про релігійні меншини. Окремі видання обмежуються представленням тих чи інших релігійних організацій як чогось екзотичного та нетипового. Натомість повнісне інформування про їх життя та діяльність залишається для суспільства білою плямою. У чому ж причина такого браку інформації? Справа у релігійних медіях чи, може, в самих мешнинах? Як релігійним меншинам привернути увагу журналістів? Як журналістам слід про них писати? Про це та інше поговоримо з Тарасом Антошевським, медіаекспертом, релігійним журналістом, директором онлайн-видання РІСУ.
— Пане Тарасе, ви – досвідчений релігійний журналіст і ви, мабуть, не раз зауважували, як в сучасному інформаційному просторі висвітлюються питання про релігійні меншини. Скажіть, будь ласка, чому про них так мало інформації?
— Якщо когось є мало, а його діяльність малопомітна, то звідки може взятися багато інформації? Буває, є великі релігійні об’єднання, які об’єднують тисячі дієвих громад, але ви майже не знайдете про них інформації. Бо з одного боку – вони не мають що про себе розказати, з другого боку – вони не вміють це зробити. І виходить така напівпатова ситуація: навіть, якщо вони мають що розказати, але не вміють, — вони, в результаті, не розказують нічого. А є ще й інші організації, які начебто і не провадять масштабної діяльності, але люблять про себе багато говорити, тому їхня присутність є помітною. Все залежить виключно від того, настільки ті чи інші організації, які є меншинами, є активними і вміють себе представити.
— Тобто фактично, щоб привернути до себе більше уваги журналістів, релігійним меншинам потрібно навчитися себе представляти?
— Саме так. Зараз не потрібно виходити у великі медіа, аби розказати про свою діяльність, зараз достатньо мати телефон, створити фейсбук-сторінку, постійно її оновлювати, популяризувати, вкладати гроші в рекламу цієї сторінки. За якийсь час зацікавлене цією темою середовище буде це бачити. Тобто в цьому контексті немає суттєвої різниці, чи ця організація має тисячу, десять чи навіть одну громаду. Бо якщо та одна громада щось активно робить – світиться, фігурує, спілкується, не ховається, то інформація про неї має так чи інакше з’явитися.
Тобто головна проблема для усіх релігійних організацій загалом – це вміння представити свою діяльність. Є ж такі релігійні меншини, про яких справді мало що відомо, вони не створюють заходи, які привертають до себе увагу, і деколи це навіть добре. Бо наші медії часто працюють за принципом: пошук брудних сенсацій, скандалів або «полюють» на якусь справді масштабну інформацію. Тобто якщо є процес всенаціонального значення – як ось підписання Томосу, — то він викличе до себе більшу зацікавленість, якщо ж це процес, який стосується внутрішньо релігійного життя, до прикладу, — святкування річниці Всеукраїнської Ради Церков, то це зацікавить менше. Погодьмося, чи всі медіа переповнені інформацією про діяльність Всеукраїнської Ради Церков – ні, хоча Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій представляє 90% віруючих людей України. Чому так? Бо її представники за 25 років не створили багато якісної інформаційної політики. А з іншого боку – це нікому й не цікаво, бо медіа орієнтується на іншу тематику, вони комерціалізовані, вони зацікавлені подавати те, що викличе велике зацікавлення аудиторії, і ця аудиторія буде активно слідкувати за такими матеріалами. І що представити набагато простіше, ніж розбиратися у складних релігієзнавчих термінах та темах. Тобто інформація будується на якомусь шоу. Якщо це шоу може викликати жвавий інтерес, то це і буде представлене. Але як(!) буде представлене і чи сама ця релігійна меншина буде задоволена тим, як це представлено – це питання.
З моєї професійної діяльності в журналістиці я бачив поодинокі релігійні організації, які були зацікавлені в будь-якому представленні себе. До прикладу, загадаймо діяльність Сандея Аделаджі, який був настільки активним і “піарним”, що в українському медіаполі протестантське середовище асоціювалося лише з ним. Навіть авторитетні протестантські єпископи разом взяті не так часто фігурували, як він. Він діяв за принципом, що будь-яка реклама – це все ж реклама. Не має значення – чи це добра ця реклама, чи ні. Це чисто бізнесовий підхід, а не релігійний.
Тому не завжди меншості треба бігати за кількістю публікацій. А для того, щоб про тебе говорили, треба створювати інформаційні приводи. І ці події мають становити живий інтерес в медійному середовищі. Щоб це створювати, треба спочатку дійсно думати, чи ми цього хочемо, а вже тоді створювати інфоприводи, які можуть бути якісно представлені, наприклад, якесь велике святкування. Ми не раз мали випадки, коли релігійні меншини організовували якісь фестивалі. До прикладу, такими є кришнаїти – особливо у Львові, які організовують часто якісь фестивалі, де йдуть, співають, презентують свою релігію, там задіяна і техніка, і роблять якісну зйомку. І ж не скажеш, що їх багато є, але ось коли презентують мультирелігійний Львів, то там завжди є кришнаїти. Тобто є така ситуація: діяльність, яка кидається в очі, може потрапити у масмедіа, якщо вона викликатиме інтерес.
— А як взагалі в Україні з релігійними виданнями? Як вони пишуть про релігійні меншини?
— Окрім РІСУ, звісно, є ряд інших медій, які займаються висвітленням цих питань, адже тема меншин є неабияк цікавою та актуальною зараз. Кожне з медій має свою редакційну політику та інтереси. І оцінювати їх я не хочу. Щодо РІСУ, то ми завжди з великим інтересом пишемо про місце релігійних спільнот, яких є не багато, але про яких є що цікаве розказати. Наприклад, вірменська спільнота — ми мали цілий цикл про її свята і традиції. А свого часу, коли ми посилено займалися питаннями промоції релігійної свободи, то окремим напрямком було створення контенту про релігійні меншини. І я дуже хочу, щоби ми знайшли фінансування на продовження цієї діяльності.
Буває, у редакціях кажуть, що стільки відсотків становлять ті чи інші релігійні меншини, то ми маємо про них писати стільки само. Насправді – ні. Хто дає інфопривід – про того пишемо. Хто нічого не робить – про нього написати важче. Зрозуміло, що якщо це адекватні релігійні меншини, які навіть не є чисельними, але мають добре налагоджену комунікацію, їхні лідери мають хорошу репутацію, то про таких хочеться розповісти більше – як ось про діяльність мусульманських громад чи юдейських.
Ще є така елементарна річ – що щоб про щось писати, треба в тому елементарно розумітися. Мені особисто написати про мусульман чи євреїв набагато простіше, бо я маю з ними контакти, я трохи більше начитаний, ніж про якісь східні релігії, в яких я не знаюся так добре. Ми можемо висвітлювати їх діяльність, але поки вони не створять інфоприводу, надмірно входити в їх життя важко. Тут можна слушно зауважити, що брак інформації про релігійні меншини є проблемою самих релігійних меншин. Бо, по факту, суспільство нікому нічого не забов’язане, не має нікого примушувати до публічності, якщо ця релігійна організація того не хоче, або вона веде закритий, вибачте за точність, сектантський спосіб життя, працює виключно на своє середовище, не займається зовнішньою діяльністю і, умовно кажучи, з позитивістської точки зору, не викликає ніякого зацікавлення в суспільстві і медіях зокрема.
Є, наприклад, свідки Єгови, про яких пишуть небагато, хоча й вони останнім часом активізували свою діяльність. Але був досвід, коли ми висвітлювали їх діяльність, їм не все подобалося, як є. Якщо я йду до релігійної організації, то я пишу про неї так, як я її бачу, а якщо вони хочуть цю інформацію приховати, то скоріше всього цього їм не вдасться зробити.
Тому ось моя заувага до релігійних меншин: коли ви виходите до журналістів, ти повинні розуміти, що журналісти – це не ваша прес-служба і вони не мають подавати про вас виключно позитивну інформацію. Ніяка меншина не є “священною коровою”, про яку можна говорити тільки добре. Будь-яка інституція – чи це меншина, чи щось інше – може викликати різні реакції. В більшості випадків – це буде реакція на їхню конкретну діяльність. Ми, звісно, не говоримо про замовні матеріали, коли про когось спеціально пишуть добре чи погано. Для того існують прес-служби, які мають допомагати керівникам релігійним організаціям формувати їхнє медійне обличчя та створювати приводи, які можуть викликати жвавий інтерес. В такому дусі варто працювати і тоді релігійні організації будуть добре висвітлені.
— А як стосовно нерелігійних медій?
— Зараз пішла така тенденція, що великі світські видання почали писати про життя релігійних меншин. Причина насправді банальні — бо можна отримати на це гранти. Я маю таке невелике обурення, що видання, які колись створювали про певні релігійні меншини негативний образ, тепер через потребу фінансування починають писати про релігійні меншини позитивно. Наше ж видання такого ніколи не робило, бо ми завжди писали те, що бачили. І ми були зацікавлені якісно представити релігійні меншини, аби суспільство про них дізналося. Медіа завжди є для того, аби довідатися про все, розповісти, але і це залежить від професійності тих медій: чи вони далі поширюватимуть стереотипи чи спробують зрозуміти.
Зараз, до слова, є тенденція висвітлення релігійних меншин навіть краще, аніж висвітлення релігійної більшості. Зокрема, в секулярних або ліберальних ЗМІ. Чому? Бо є конфлікт середовищ, ідеологій. Ліберальні ультрасекулярні середовища зацікавлені в зменшенні впливу церкви у суспільстві. Така дискредитація церкви – є чисто ідеологічним завданням, щоб самим мати більший вплив на суспільство. Натомість релігійні меншості для них не становлять такої небезпеки. Вони в їх обличчі бачать ситуативного союзника – як старе-добре правило (перефразую): «опонент мого опонента – мій союзник». Видання, метою яких є зменшити вплив релігії загалом, показуватимуть релігійні меншини як цікаву екзотику. Все, що пишеться про цю екзотику – модно. Все, що про християнські церкви – негативно.
Тобто не завжди висвітлення будь-якого релігійного життя є об’єктивним. Воно може бути заангажованим ідеологічними інтересами.
— Можливо, проблема також в тому, що бракує добрих релігійних журналістів?
— В Україні взагалі бракує якісної журналістики – незаангажованої та незалежної — щоб то не був передрук чиїхось матеріалів з інтернету, щоб це не були жовті новини (хоча і таке приносить рейтинг). Релігійна журналістика має ще й таку особливість, що середовище журналістів більш секуляризоване, ніж суспільство загалом. Я не багато зустрічав журналістів, які зі світських видань розумілися в релігійній тематиці. І ще потрібно знову ж таки враховувати редакційну політику — вона може відрізнятися від поглядів особисто журналіста.
В релігійній журналістиці завжди є відчутні конфесійні інтереси – наприклад, за принципом: про своїх добре, про чужих погано. Або пишеш про тих, кого знаєш краще. І якщо хтось з меншин хоче уваги, то це не означає, що вони повинні платити за інформацію, вони не мають бігати за журналістами, а мають творити інформацію, яка викликатиме інтерес. Тому особисто я зацікавлений мати багато кореспондентів в різних регіонах України, мати хороших якісних авторів. Буває так, що просто не маєш про що писати, а хочеться не пропустити важливе.
Релігійна журналістика ще й до того комерційно невигідна. Хіба якщо це брудна журналістика, але це вже не журналістика, це заказне писання.
— А ось як взагалі журналістам написати про релігійні меншини? Чи є якісь певні етичні моменти?
— Про етичні моменти треба пам’ятати, коли пишеш про будь-що. І головне – об’єктивно. Все ж насправді залежить від жанру. Журналіст має свій стиль. Він пише залежно від специфіки видання. Якщо якесь видання не розуміє, для чого писати про релігійну меншину, то в кращому випадку цей матеріал не з’явиться, в гіршому – з’явиться вже з редакційною коректою. Головне правило, яке стосується того, як писати про релігійні меншини, наступне: ви маєте завжди намагатися зрозуміти, не насміхатися, вас ніхто не примушує проповідувати ті чи інші погляди.
Наприклад, РІСУ дозволяє відкривати блоги різним представникам релігій, бо у нас така політика, але ні в якому разі ми не дозволяємо проповідувати. Також не має бути політичної заангажованості. І головне для журналістів: або ви говорите так, як є, або не говорите взагалі. Ми не можемо писати лише компліментарні новини. Ми не можемо толерувати матеріали, які містять безпідставні негативні висловлювання про інших, які сприяють релігійній нетерпимості.
До такого часто доходять певні релігійні медіа: писати добре про своїх, зле – про інших. А вони мають, в першу чергу, говорити про свою організацію, а не обговорювати інші. Дискусії треба вести так, щоб це не було образливо. А головне, щоб певні дії завжди відповідали їхньому віровченню.
І взагалі, чому писати про релігійні меншини має бути цікаво? Це можна порівняти з туристичними поїздками в екзотичні країни, де ми зустрічаємося з чимось новим, цікавим. Ми, звісно, захоплюємося тієї екзотикою, але це не означає, що ми там хочемо жити чи стати частиною тієї екзотики. Просто нам цікаво побачити щось інше.
Тому коли ми пишемо про релігійні меншини, ми маємо писати так, щоб зацікавити, щоб представити їх. Вони заслуговують на увагу тільки тому, що вони є. Так, вони є інші, але вони не є чужі. І саме в такому ракурсі треба про них писати.
Розмову вела Тетяна Хоронжук